Подяка за 9 років щастя

 

Малів. Рідня.
Напередодні відпустки я в один з не зовсім лагідних днів своїм колегам сказала:
— Хочу заховатися до рук чоловіка і до відпустки війти заміж.
— За кого?
— Поки не знаю.
Але в моєму фантазійно-романтичному світогляді з’явилася інформація. І що це за інформація? Це спогад. Але він уже більш як два тижні повертав до одної події.
9 травня… Як директор благодійницького фонду я влаштувала для ветеранів свято. І коли хор ветеранів запросив мене на чай — погодилася. Це було неймовірно. Як вони співали! Я сиділа притишено зворушена. Приймала подяки, вислуховувала компліменти. І ловила погляд. Ставало тепло від нього на душі. Вона, тобто душа, жила своїм особливим життям. А зараз вона хотіла, щоб дідусь не тільки дивився, а й підійшов і щось сказав.
І він підійшов.
— Можна поцілувати цю… Слово, сказане пошепки, було таким жаданим, що геть усі клопоти-турботи, ніби зграйка сполоханих горобців, відлетіли.
Пригорнув, поцілував у щічку, пішов проводжати.
Потім поїхали за вишнями до нього на дачу, потім на Самару, де в мене будинок.
Ми були разом. Ніби дівчатко в період першої закоханості, трималась за його руку. І немає ніякої різниці, скільки тобі років. Тепла хвиля чоловічої ніжності лагідно котиться до твоїх ніг, і почуття подяки за його кохання не покидає ні на хвилину.
Поїхали до його рідні: місто Малів.
Степовички, соняшники, річечки з вранішнім туманом… Поїхали за черницею до соснового лісу. І що?
Вже через дві години у моїй голові хвилями котилися лісові пахощі, ноги провалювалися в м’яку підстилку з хвої, відчуття — нібито після келиха гірського вина.
Але потім сталося неймовірне.
Картинка була такою реальною, що позбутися її впливу немає змоги. Погляд охопив галявину, і ми зупинилися. Післяобіднє сонечко своїми промінчиками змішалося з оранжевими квіточками звіробою. Але на другому боці колами квітнув чебрець. І це ще не все.
За невеликими кущама полонила пахощами душиця. Присіли з Миколою біля неї. І потім тихо-тихо покотився перед очима, які я заплющила, і прихилилася до грудей чоловіка, такий туманець, ніби дим від нічного вогнища. І потім сліпучий сполох — і дві постаті притислися в нічному прощанні. Кінь неспокійно перебирав ногами. Чоловік був одягнений, як воїн. З силою відірвавшись від жінки, скочив на коня.
У розпачі, обійнявши пахучі кущі материнки, жінка закусила губу, притишений звук через деякий час перетворився на голосний плач новонародженого.
Карооке, світловолосе дівчатко, ніби дика кізочка, пританцьовуючи, бігла через галявину.
На шаленому скаку, не зупиняючись молодий князь Мал підхопив Христинку і, притиснувши до себе, понісся по колу галявини, весь час звужуючи його коло. Різко зупинився. Опустив непритомну дівчину на траву, голову поклав собі на коліна. З-за хмаринки викотився повний місяць, потім хутко заховався. Губи чоловіка були такі палкі, що дівчатко здригалося від поцілунків і ховалося на грудях, які в нічній прохолоді гріли таким лагідним теплом. І все…
Рано-вранці тихо зайшла до хати: мешкала з бабусею і татом. Всі спали. Вранці прокинулась і палко почала молитися. Але Боженька не захистив сироту. Ховала бабуся онуку від сторонніх очей, та й не так багато їх було — жили в лісі.
— Ой доленька твоя чи то гірка, чи то щаслива!? Думаю, що князеві ти трапилась. І що ти там робила вночі?
— Бабусю, адже Трійця, і я за чебрецем ходила.
— Ти, мабуть, на галявину за материнкою забрела?
— Ой, не знаю. Може, то примара, а не князь?
— Від примари дітей під серцем не носять.
І все… Картинка зникла, і я, на мить притиснувшись до чоловіка, очі розплющила, піднялася.
— Що це було?
— А нічого.
— Просто ти на мить задрімала.
— Нічого собі на мить! Ніщо не зникає без сліду. Але якщо не слід палкого кохання.
І цей слід підпитує покоління поліщуків, в крові яких змішались енергетика князя-воїна, дівчинки-поліщучки, яка віддалась йому в ніч під Трійцю, нічого не розуміючи, нічого не чекаючи, нічого не вимагаючи.
Коли приїхали з лісу до хати сестри, а вона стоїть під самісіньким лісом, то ніби тінь мавки-Христинки майнула за величезну липу.
А я дивилася на цього поліщука, який тепер поруч зі мною, і уявляла ланцюжок від нащадків князя і мавки лісової Христинки. Поруч зі мною чоловік, який говорить мені такі чарівні слова, і тоді світ, наче замкнуте коло, не випускає з цієї чарівної казки.
І так тривало дев’ять років, на жаль. Серцем…
Тобі, рідний

Чому не тими стежками ходив,
Чом ми з тобою не зустрілися,
Чому в весняному вишневому садку
З тобою ми
Не лю-би-ли-ся?

Дякую, Боже, за долю таку,
Коли самітність пекуча
Миттю розтанула,
Зникла,
Спливла,
Не-ми-ну-че.

Руки твої обгорнули мене,
Від болю і бід захистили.
Лагідні, люблячі твої уста
Зацілували та
За-лю-би-ли.

Двоє лишилися в світі одні.
Їм більш ніхто не потрібен.
Двоє сердець поєднались в одне —
Щаслива мить
Зу-пи-ни-лась.

Тамара Резніченко

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *