Діти і війна. Про те, що запам’яталося

Зима 1943. Вона була такою ж холодною та з заметілями. Гримало, гуркотіло, а потім до світлиці почали заносити поранених. І коли машини від’їхали, вони почали благати дідуся, щоб він взяв пістолета та вбив їх, адже вони покинуті і їх чорна форма говорить про них красномовніше слів. Бій під Сергіївкою. Потім через два роки там ще залишалося скільки танків, машин, гармат, що коли ми їхали до рідні, було таке враження, що це все залізячче гуркотить, бабахає, строчить, стріляє. Ніхто не спав. Чекали. Навіть ми, дітлахи, з осторогою дослухалися до стогонів, лайки поранених.

Шепотіли тіточка з матусею, давали попити води. І, нарешті, на нашу радість на другий день почувся гуркіт. Дідусь вискочив і відчайдушно замахав руками. Зупинив. І понесли отих понівечених з кімнати. І вже вночі дідусь знов топив піч, палив збиття, що залишилося після тих постояльців, а матуся з тіточкою почали вимазувати світлицю глиною. А ще довго не вивітрювався особливий дух. Це був дух дорогого одеколону, крові, поту. Тому на підлозі палили чебрець, відчиняли двері на мороз.

Страшне нас чекало весною. Жах котився з Добропілля. Там під час бою німці погнали попереду всіх хлопчиків та чоловіків. Тому тато, матуся, братик і я готувалися до втечі. Куди? Встигли відбігти до хутора в 3-х кілометрах від нашої Віровки. На цей час тато вже два рази втікав. Перший раз після евакуації з-під Волги, потім німці забрали, посадили на трактори, погнали. Пощастило. Знову втік. Зупинилися в крайній хаті. Дослухалися до канонади. З переляком забігла матуся, хотіла води набрати, а там…

Я комбінезони викинула, щоб не карали за речі німецькі. Тато витяг того комбінезона та закидав снігом, який вже танув потроху. Було страшно, і тому батьки взяли нас та почали балкою пробиратися до домівки. Коли чулися вибухи, падали на землю. Помирати так вдома. Але я не хотіла вмирати, тому вголос читала «Отче наш». Неня вчила, що Боженька завжди допоможе. Затихло. Обережно зайшли на околицю. Горіли хати, стояла миленька танкетка, наша. Рідні ще сиділи в льоху, вийшли. Летіли звістки. Слава Богу, нікого не вбили. Але багато полеглих, наших. Чоловіки рили могили. Позбирали документи. Розбитий танк став місцем для розваг.

Братик Толик приніс книги, там був великий медичний довідник і збірник Герцена. А потім вечорами забивалися до нас ночівники. Нікому не відмовляли. Але був свій ритуал. Прохали скидати одяг, помитися і вже потім вони, передягнуті в наші речі, прали свій одяг. Дідусь перевіряв голови. Дітлахів стриг наголо, дорослим мастив голови керосином. Помиті, перевдягнені, покладені на печі. На той час ми перебралися в світлицю. Уквітчана рушниками, вимащена білою глиною, вона було світлою та затишною. Три великі троянди, олеандр, фікус. Долівка помащена білою глиною, застелена домотканними доріжками. Ліжечка особливі. Картинка. Наші ліжка малі: перинки з пуху, подушки одягнено в вишиті наволочки, такі ж білосніжні з мереживом покривала.

І це все повинно бути охайно застелено. Ой, як мені було соромно, коли я, підхопившись, побігла до річки. А коли повернулася, то почула єхидний голос сусідки бабці Дашки: «Ой, подивітьсч на цю гульвісу. Постіль не прибрала, а, вже завіялась на річку». А постіль матуся викинула у вишняк. Такий виховательський захід був дійсно виховним. Потім вже ніколи постіль не залишалася не застеленою. Село оживало. Треба було сіяти, саджати, копати. Не було зерна. Але була кукурудза і була самостійно виготовлена маленька мельничка, щось на кшталт м’ясорубки. Зернята кукурудзи перетиралися і потім варилася мамалига. Смак борщу з цією грудочкою кукурудзяною, я пам’ятаю все життя.

Були щасливі. Бо жива була годувальниця Зорька, переможно гелькотів охоронець, мій улюблений гусак Харитон, сиділи на гніздечках аж 7 гусок, плодилися кролі і вже сонечко щедро зігрівало землю. До остаточного визволення було недалеко. У вересні прокотилися визвольні колони. Запам’яталося, як наші зустрічали «Катюші». «Оце техніка», — шепотів дідусь. Матуся з тіточкою пригощали воїнів молоком. Запам’ятався син полку – хлопчина сидів на возі, грав на гармошці і співав частушки. Правда, слова цих частушок були не зовсім…скажемо так, не зовсім літературними. Але в село прийшло горе. І воно було пов’язане з небезпекою. Вона, ця небезпека, лежала тоннами на полях, в лісі, просто на городах. На березі підірвався 16-ти річний Василь – сусід.

Тільки Бог нас, малечу, яка купалася, врятував, нікого не поранено, бо він встиг затиснути гранату. Другий Васько загинув, коли хлопчаки підпалили вогнище і він підняв голову і тоді маленький осколок поцілив йому у висок. Після серпневого бою було покалічено Ніночку, так і залишилася ручка сухенькою. Але я була щасливою. Після операції з гіпсом на ніжці мене віддані підлеглі – Толик, Васько, Микола, Іван, Кирило возили на невеличкому возику. Я була ніби отаман. І вже восени ми пішли до школи. Маєток Роговських. Ні столів, ні стільців. Чорнило з бузини. Зошити зі шматків паперу. В радгоспі потроху розгортали посівні. Збереглася частина техніки. Татусь сидів на тракторі цілодобово.

В короткі години, не скидаючи одягу, лягав на підлозі на старий кожух. І тільки в неділю матуся відмивала, відстрігала і він чистий йшов на постіль. Дівчатка мали свої обов’язки. Я вже вміла вимазувати глиною підлогу, збивала масло, мила посуд, полола грядки. І ще я навчалася в’язати і вишивати. Але головне: у нас оселилися біженці з Ленінграда. Вони були такі делікатні, що матуся гримала на них, аби вони сіли за стіл. Хто вони були за фахом не знаю. Але в одної був збірник Тютчева. Мені, україночці, було цікаво. Я вивчила всі вірші. А потім у селі з’явився з бабусею Йоська. Вони зі Сталіно привезли хлопця, щоб відгодувати.

У нього було аж 10 книг: «Діти капітана Гранта» і ще 9 книжок Жюль Верна. Бабуся вранці робила Йосі суміш з яєць та цукру – «Гоголь-моголь». Одного разу я не витримала і, затуливши Йоську, сказала: « Та не годуйте його цією гидотою». І вилила суміш. – Ходімо, — цупко вхопила за руку Йоську. Привела додому. Нарізала сала, поклала жменю молодого агрусу. І потім — на річку. До вересня Йоську було не впізнати. А бабуся молилася на мене. Доля розвела нас. І тільки очі Йоськи часто зустрічалися мені в багатьох представників його народу. Живемо!
Тамара Резніченко

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *